Ексклюзивний матеріал для Антипедагогіки від лідера українського гурту «Тартак» — Сашка Положинського. Автор пісень і власного блогу — про шкільний досвід, вчителів, однокласників і не тільки…

А: Твої перші спогади про школу? Пам’ятаєш про настрій, аксесуари першокласника?
С.П.: Ну, в мене “перший раз в перший клас” виявився настільки особливим, що забути його дуже непросто! :))) Я ж був у числі тих новачків, які на урочистій лінійці перед початком навчання стояли не разом з усіма, а на сходах школи – перед дирекцією та почесними гостями. Оскільки я з раннього дитинства вже був артистом, то не дивно, що мені доручили прочитати якийсь там віршик. Зараз тексту того вірша я вже не пригадаю, але пам’ятаю, що прочитав його дуже гарно, впевнено і виразно. Потім ще пам’ятаю, як я стою щасливий, знаходжу поглядом батьків, щось там їм трохи підморгую і… втрачаю свідомість. Щоправда, впасти мені не дали – якась тітонька з комуністичного начальства встигла мене підхопити й на руках внесла в школу – до медпункту. Так що я перший раз потрапив до школи на руках партійного боса – вважайте, дуже по-мажорному!
А в медпункті мене швидко відкачали, тож свій перший урок мені пропустити не вдалося – і я від того був ще більше щасливий! Я ж так радів, що став школярем!

А: Як складалися стосунки із колегами по партІ? Чи були шкільні історії кохання?
С.П.: Чесно кажучи, я вже не дуже пам’ятаю перших сусідів по парті. На першому уроці я сидів із хлопцем, який одразу почав у мене “списувати”. Наша перша вчителька – Зоя Леонідівна – дала нам завдання намалювати що-небудь на власний розсуд. Потім, в кінці третього класу, вона показала нам усім наші малюнки, про які ми вже й думати забули. Вона ж нам не казала, що їх зберігатиме – ми намалювали і забули, а вона, хитруня, приховала їх до слушного часу й зробила нам приємний сюрприз. Тоді й з’ясувалося, що мій сусід не вигадав нічого іншого, як спробувати повторити мій малюнок. В нього вийшло трохи гірше, бо я тоді малював те, що добре вмів малювати, а він малював вперше та, чесно кажучи, особливим художнім талантом не володів. Щоправда, мій малюнок теж не був витвором власної уяви. Так сталося, що у дитячому садочку я був одногрупником відомого тепер українського кінорежисера Олеся Саніна. А батько Олеся – професійний художник – колись намалював для нашого дитсадка кілька малюнків, одним із яких був Кіт У Чоботях. Мені той Кіт так сподобався, що я потім його неодноразово відтворював власною рукою, тож на 1-ше Вересня 1979-го року рука в мене була вже добряче набитою! 😉
У першому класі я сидів за однією партою з дівчинкою, яку знав ще з дитсадка. Але після першого класу вона від нас пішла, й потім ми більше ніколи не зустрічалися. З ким сидів далі не пригадую, бо нас часто пересаджували, і вже важко згадати, з ким саме і коли я сидів. Пам’ятаю, що вже у старших класах, коли ми самі могли вибирати з ким і де сидіти, я сидів разом з кимось зі своїх друзів.
А історій кохання було багато, але всі вони досить банальні та нецікаві. До восьмого класу я почергово поперезакохувався у половину однокласниць, але це жодного разу не вилилося хоч у які-небудь стосунки. Дев’ятий клас я провів у військовому інтернаті, де закохуватися просто не було в кого. А в десятому класі я знову вчився в звичайній школі, але вже в іншій, ніж до цього. Тоді, так склалося, що я одночасно почав подобатися багатьом дівчатам, але я при цьому примудрився закохатися невзаємно. На щастя, ця закоханість швидко минула… 🙂

А: Розкажи про своїх улюблених учителів.
С.П.: Так сталося, що з учителями стосунки в мене не завжди складалися. Я, хоч і добре вчився, ніколи не вирізнявся зразковою поведінкою. До того ж, я завжди був таким собі борцем за справедливість, який не боїться висловити власну точку зору і сказати правду просто в очі. За це мене багато вчителів, м’яко кажучи, недолюблювали, а з деякими ми навіть вели просто якісь затяжні війни. Ті ж вчителі, з якими в мене складалися дуже гарні відносини, чомусь ніколи довго в нас не затримувалися. Можу навести ось такий приклад. Коли з інтернату я повернувся до школи, то виявилося, що я дуже сильно відстаю по програмі від своїх однокласників, бо їхню дворічну програму в нашому військовому інтернаті було розтягнуто на три роки навчання. Довелося мені за одну чверть все стрімко підтягувати. Найбільшу складність викликала хімія, бо в інтернаті ми ще не закінчили неорганічну, а в школі на той момент вже кілька місяців вивчали органічну. Скажу вам – понапрягався я, щоб наздогнати! А хімію в нас вела Клавдія Георгіївна, в якої була репутація, мабуть, найсуворішої вчительки в школі. Але якось так склалося, що за рахунок своєї наполегливості й гарних результатів, я зміг завоювати її повагу настільки, що вона мене перед усім класом похвалила. Як мені сказали товариші, це було щось дуже надзвичайне! :))) Але, ось так відзначивши мене наприкінці другої чверті, з третьої чверті Клавдія Георгіївна від нас пішла. Пощастило мені тільки, що нова вчителька у своїх оцінках наших знань керувалася рекомендаціями вчительки попередньої, тож далі мене хімія вже не дуже напрягала… 😉

А: Чи бачився ти зі своїми педагогами вже після того, як став відомим? Якою була реакція?
С.П.: Можна вважати, що не бачився. 🙂

А: Які уроки прогулював і чому?
С.П.: Як правило, це залежало від вчителів. Так, наприклад, колись ми з друзями постійно прогулювали уроки “музики та співів”, бо вчителька була, не побоюся того слова, просто нарваною. Не згадаю вже як її звати, а ми її називали Шапоклячкою. Вона реально була хвора на всю голову – казилася, верещала, била учнів величезною указкою… Одного нашого однокласника вона якось на очах у всього класу вхопила за волосся і била головою в двері. То навіщо нам було травмувати свою дитячу психіку? Спрацював інстинкт самозбереження, і ми просто припинили ходити на її уроки. Наш приклад почали наслідувати все більше однокласників, аж поки цим не зацікавилась дирекція. Тоді почали розбиратися, був досить гучний скандал. Що сталося з Шапоклячкою, я не знаю, а до нас прийшла нова вчителька — Ауріка Дмитрівна – яка нас усіх дуже зацікавила своїм предметом, але, на жаль, це вже було наприкінці навчання. Пам’ятаю, ми тоді всі дуже шкодували, що нарешті з’явилася класна вчителька, але її предмету вже не буде в нашій програмі…

А: Ти багато читаєш. Від кого це захоплення? Чи був записаний у бібліотеку? Яким книжкам надавав перевагу?
С.П.: В принципі, в нашій родині всі люблять читати. Але мені здається, що найбільшу любов до книжок мені передав мій дідусь – Сергій Романович. Він дуже багато читав, у нього була непогана, як на дефіцитні радянські часи, бібліотека. Він щось там постійно вишукував, обмінював, діставав… І в нас вдома було що почитати, щоправда, мене цікавили, здебільшого, пригодницькі книжки. Так, наприклад, “Три Мушкетери” Дюма, “Викрадачі Діамантів” Луї Буссенара або “Вершника Без Голови” Майн Ріда я перечитав безліч разів ще до восьмого класу. А Толстого, Чехова і Достоєвського почав читати вже після школи, бо навіть те, що було в шкільній програмі, осилював лише в хрестоматійному варіанті. А в бібліотеку, звичайно, був записаним. Здебільшого, брав там те, що потрібно було для шкільної програми, але не було вдома, хоча часом і так щось знаходив – як правило, щось радянське – про війну.

А: Твої улюблені дитячі книжки.
С.П.: В дитинстві мені дуже подобалася серія книжок видавництва “Веселка” — “Казки Народів Світу”. Такі були великі книжки – дуже гарно оформлені, якісний папір, тверда палітурка, яскраві малюнки, зручний шрифт. Ну і, звичайно, самі казки дуже цікаві. Особливо подобалося те, що в різних народів траплялися якісь схожі сюжети, але було багато всього принципово різного та неповторного. Дві книжки цієї серії – польські та німецькі казки – мені якось подарували батьки, а інші я потім позичав – як правило, у знайомих. Але кілька разів, пригадую, траплялися мені такі книжки й у бібліотеці.
Ще були цікаві книжки серії “Півчеревичок, Муфтик Та Мохобородько”, здається, якогось прибалтійського чи скандинавського автора. Подобалися дуже книжки Всеволода Нестайка, особливо — “Тореадори з Васюківки”. Кілька разів перечитував книгу Марії Пригари “Михайлик – Джура Козацький”… До речі, от зараз подумалося – це ж усе дуже гарні дитячі книжки, видані українською мовою в радянські часи! А в Незалежній Україні їх дуже нечасто побачиш на полицях книжкових крамниць, а деяких я ніколи й не бачив… Прикро… 🙁

А: Улюблена страва в шкільній їдальні.
С.П.: Дивно, але я дуже любив шкільні котлетки. Якусь там кашу чи макарони, як правило, не їв, а котлету просто клав на хліб і жував із задоволенням. До речі, зі шкільною їдальнею пов’язаний мій єдиний “кримінальний” досвід. Якийсь період було в нашій школі харчування по талонах. Як на мій погляд, дуже незручна схема, бо талони треба було купувати на місяць вперед і лише на комплексний обід і лише через учителів. Але дітям із малозабезпечених сімей такі талони видавали безкоштовно, що і стало приводом для історії, бо такі діти мали можливість харчуватися в шкільній їдальні окремо. Кілька шкільних хуліганів десь “надибали” пачку незаповнених талонів, самі їх заповнювали і таким чином безкоштовно харчувалися. Кілька разів у цю компанію потрапив і я – через своїх однокласників. Своїх талонів я не мав, бо мої батьки вважали, що платити наперед за невідомо яке харчування – неправильно. Тому вони щодня давали мені якісь гроші “на буфет”, де можна було випити якогось соку з коржиком. Сік з коржиком – це класно, але яка-небудь котлетка – теж дуже непогано. А якщо ця котлетка дістається тобі безкоштовно, до того ж, внаслідок певних махінацій, – ти ще й почуваєшся неймовірно крутим! Коротше кажучи, нас усіх швидко вирахували, мені було дуже соромно, але завдяки цій історії я став трохи мудрішим.

А: Чи списував Сашко Положинський?
С.П.: Значно частіше давав списувати сам, допомагав розв’язувати завдання на контрольних, підказував на екзаменах. Шпаргалок ніколи не писав і не вмів ними користуватися, а регулярно списував лише на одному предметі – на інформатиці. У нас у класі був лише один хлопець, який у ній розбирався. У нього весь клас і списував, про що знав навіть викладач, але не заперечував, бо, мабуть, розумів, що таку інформатику можуть вивчити лише окремі люди, які мають до того неабиякі здібності. Нас усіх такий варіант дуже влаштовував, бо вивчити і розібратися в тому всьому ми однаково не змогли б…

А: Чи ти любив писати твори?
С.П.: Я дуже лінувався саме писати. Тому, свого часу, почав складати вірші, бо це дозволялося й додатково заохочувалося вчителями. А, погодьтеся, сторінка прозового тексту і сторінка віршованого – це зовсім різні обсяги писання. Вірші я писав лише на задану тему, були вони не геніальними, але й не зовсім поганими, якщо вірити вчителям та моїм власним спогадам. Принаймні, п’ятірки за них мені ставили, навіть у шкільних стінгазетах деякі твори “друкували”. Але поезією я так і не зміг захворіти, бо мене вчасно обламали. Якось, заохочений шкільними успіхами, кілька своїх віршів я відправив у нашу обласну газету. Мені прийшла офіційна відповідь, що мої вірші занадто слабенькі, тому їх надрукувати не можуть. Може, мої вірші й дійсно не були геніальними, але проблемою стало те, що вірші, які вони друкували в своїй газеті, не були кращими, ніж мої. Вбачаючи таку несправедливість, я вчасно припинив писання віршів, а згодом почав писати тексти пісень.

А: Уроки літератури в школі мали вплив на твою творчість?
С.П.: Безперечно! У текстах моїх пісень досить часто зустрічаються невеличкі цитати або натяки на твори зі шкільної програми. А ще колись, на самому початку існування “Тартака”, я мав невеличкий конфлікт з дирекцією фестивалю “Червона Рута”, в якому ми тоді брали участь. Конфлікт полягав у тому, що текст однієї моєї пісні видавався занадто “академічним”. “Це текст, як у Лесі Українки або Шевченка, а нам треба щось простіше!” — так мені тоді казали. Так одна написана пісня навіки зникла з нашого репертуару… 😉 А ще одна дівчина мені розповідала, що її молодший брат, коли отримав завдання з літератури вивчити сучасний український вірш, прочитав на уроці один із текстів “Тартака” і отримав за це високу оцінку. :)))
А: Твої спогади про уроки іноземної мови.
С.П.: В мене було три різних школи, тому й зовсім різні уроки іноземної мови. В першій моїй школі вчителька була дуже приємна, молода, весела і симпатична. З нею було легко й цікаво. Вона разом з нами дещо сором’язливо реготала, коли ми вчили запитання “who is this?”, але особливо сильних знань вона нам, на жаль, не дала. У військовому інтернаті нас вчили розуміти текст, не знаючи деяких слів, але вловлюючи суть завдяки словам знайомим. Ну і, враховуючи специфіку навчального закладу, нам давали вчити багато суто військових термінів. Там вчителька була дуже класна, але загальний рівень знань класу був не надто високим, тому я був одним із кращих. Натомість, моя третя школа була спецшколою з вивчення англійської мови. Там я був, мабуть, найслабшим, і навіть варіантів наздогнати не було. Оскільки з усіх інших предметів в мене були, переважно, оцінки “відмінно”, то на “новій” англійській з мене просто вимагали рівень знань звичайної середньої школи. От і вийшло – дещо розумію, але сказати не можу. :)))

А: На твою думку, що варто змінити в образі сучасного вчителя?
С.П.: Вчитель не повинен бути бідним і не повинен бути корисливим. Він має бути зразком стриманості та порядності. На жаль, часто доводиться чути, що зараз є надто багато вчителів, які цим критеріям не відповідають. Особисто я не знаю, якими є сучасні вчителі, бо знайомий лише з деякими з них. Якщо ж судити про всіх по цих моїх знайомих, то українські вчителі – дуже цікаві, розумні, виховані, висококультурні та дуже порядні люди. 🙂

А: Якби Сашко Положинський був міністром освіти України, яких змін зазнала би школа?
С.П.: Я не знаю, якою саме є шкільна освіта в Україні. В ідеалі, мені здається, школа має на початковому етапі давати певний необхідний мінімум загальних знань, з часом додаючи більше вузької спеціалізації – за вибором дитини або її батьків. Я впевнений, що сучасне шкільне навчання повинно бути високотехнологічним, давати не лише теоретичні, але й практичні знання та вміння, однак при цьому ще й приділяти багато уваги культурному і фізичному вихованню дітей. Знову ж таки, дуже важливо, щоб школа давала дітям ще й розуміння необхідності бережливого ставлення до природи, виховувала почуття патріотизму та відповідальності за майбутнє, допомагала оволодівати навичками взаємовигідного і взаємоповажного існування в соціумі. Хоча, це, не меншою мірою, залежить і від кожної окремої родини, і від суспільства в цілому.

А: Чи буваєш ти на зустрічах випускників у своїй школі? Які враження?
С.П.: У нас в школі якось раптом припинили робити ці зустрічі на офіційному рівні, тому усі швидко втратили до них інтерес. Потім ми двічі збиралися самостійно – на десять і двадцять років після школи, але люди дуже розкидані по світу, тому багатьох з тих, кого було би цікаво побачити, на цих зустрічах немає. А ще буває досить сумно дізнаватися про долю деяких, колись дуже близьких, людей. Що поробиш – в житті часто трапляється так, що життєрадісні стають нещасними, гарні – огидними, розумні – занедбаними… Комусь не пощастило, хтось спився, в когось гинуть або важко хворіють близькі люди, когось зрадили або підставили… А ще на останній зустрічі мені було страшенно прикро і за людей, і за державу, коли дізнався, що мої колишні однокласники, які все життя віддали українській армії, зараз вже деякі виходять на пенсію – підполковниками і полковниками – а навіть власної квартири й досі не мають… Отаке…

Фото: з приватного архіву Сашка Положинського + серія В.Хмельницького + АБАБАГАЛАМАГА

Читаємо додатково:

Артек-флешмоб (+ Сашко Положинський)

Артек-флешмоб, відеоряд

Учебник для новых президентов

Осторожно, выборы президента!

Педагогика лидерства